“Скупий платить двічі”, або підводні камені покупки автомобіля “по довіреності”

Придбання автомобіля – це завжди хвилюючий момент, адже необхідно підібрати марку, ціну, колір і інші деталі. Не кожен може дозволити собі купити машину в автосалоні, тому переважна частина громадян звертають увагу на ринок уживаних автомобілів, і, щоб зекономити ще більше, багато хто приймає рішення купити машину «за довіреністю». По-перше, не потрібно йти в сервісний центр МВС, щоб переоформити машину і стояти в чергах для проходження всіх необхідних процедур. По-друге, вартість оформлення довіреності набагато дешевше, ніж підписання договору купівлі-продажу. На перший погляд така покупка зручна і взаємовигідна, але це не так. Подібна угода пов’язана з безліччю ризиків і ускладнень як для продавця, так і для покупця.

Купуючи авто за дорученням, потрібно бути готовим до проблем, які обернуться проти того, хто «володіє» машиною. Головна і сама прикра особливість довіреності – той, хто де-факто вважає себе власником транспортного засобу (покупцем), де-юре їм не являється. З юридичної точки зору він тільки повірений, тобто той, кому надано право тимчасово керувати транспортним засобом, а договір купівлі-продажу передбачає безповоротну передачу автомобіля іншій особі з невід’ємною перереєстрацією в сервісному центрі МВС. Таким чином, держава на даний момент «не знає» про зміну власника автомобіля, тому цей факт має кілька наслідків:
– продавець не зобов’язаний платити податок з продажу;
– транспортний податок сплачується за тарифами регіону, в якому зареєстрований поточний власник (податок може бути нижче, ніж в регіоні покупця);
– штрафи за порушення ПДР, вчинені покупцем, зобов’язаний оплачувати “справжній” власник.

Ймовірні проблеми для покупця автомобіля

Після видачі довіреності власник автомобіля не змінюється, тому повірений не може вважатися правомочним “господарем” машини. Фактично автомобіль залишається асоційованим з особою, вказаною в технічному паспорті як власник, а сам документ видається тільки «для представництва перед третіми особами». Внаслідок цього можуть виникнути ситуації, коли покупець може втратити автомобіль, але не зможе його повернути.

Довіреність можна легко анулювати в односторонньому порядку, а покупець буде змушений повернути автомобіль законному власнику на першу вимогу і жоден суд не відстоїть його права.
Машину відберуть, навіть якщо вона буде в розшуку або в заставі. Подача позову в даному випадку знову ж абсолютно безглузда, і якщо покупець продав машину третій особі, “новий власник” має повне право вимагати в суді повернення всієї суми, отриманої від угоди.

Важливо: якщо ціна автомобіля сумнівно низька – це повинно насторожити. Пді час придбання недорогого автомобіля є загроза скасування довіреності продавцем в односторонньому порядку (що законом не забороняється) без будь-якого повідомлення про це довіреної особи – покупця. У такому випадку гроші, які клієнт (довірена особа) передав продавцеві (нібито власнику), повернути вкрай складно, як і довести сам факт їх передачі.

Рекомендується ретельно перевіряти документи продавця, який повинен бути власником автомобіля (ні в якому разі не інша особа). Продавець зобов’язаний мати при собі паспорт, ідентифікаційний номер платника податків, свідоцтво про держреєстрацію транспортного засобу (техпаспорт), а також довідку з банківської установи про погашення кредиту (якщо автомобіль був придбаний в кредит).

Якщо покупець стає учасником дорожньо-транспортної пригоди, яка сталася не з його вини, вимога про відшкодування збитків від його імені стане правомочним тільки в тому випадку, якщо право на представлення інтересів позивача в суді прямо вказано в довіреності.

Ще одним неприємним “сюрпризом” для покупця може стати сплив терміну дії довіреності, внаслідок чого автомобіль повинен повернутися до свого законного власника.

Продавець ризикує не менше, а іноді і більше покупця. Видавши довіреність, власник автомобіля не змінюється, як наслідок – оплата всіляких штрафів, податків і зборів відповідно до закону не переходить до особи, яка фактично використовує транспортний засіб, якщо в довіреності прямо не вказано інше. У будь-якому випадку можна і потрібно обговорити ці питання з покупцем, але хто може заручитися, що він одного разу не відмовиться від оплати рахунків? І юридично немає можливості “змусити” його оплатити рахунки. А якщо він потрапить в аварію і зникне з місця події, то поліція спочатку прийде до “справжнього” власника за поясненнями і йому доведеться довести, що в момент аварії за кермом був не він. В результаті позов про стягнення збитків, завданих у результаті аварії, буде спрямований не до покупця, а до власника об’єкта підвищеної небезпеки.

Отже, перш ніж купувати автомобіль за дорученням, слід продумати всі “за” і “проти”. Однак, якщо все ж прийнято рішення піти прямим, але ризикованим шляхом, бажано взяти у продавця розписку про те, що він отримав гроші за продане авто. Подібний документ не має юридичної сили, але в разі розгляду справи в суді може зіграти ключову роль в доведенні права користування автомобілем. Крім того, покупець має повне право звернутися до сервісного центру МВС і дізнатися чи не перебуває даний автомобіль в розшуку, під арештом або є які-небудь обмеження на його відчуження, оскільки в такому випадку, покупець зможе доїхати на “новому” авто до першого поліцейського.

І ще одна порада: не варто скупитися і не поспішати, а краще оформити договір купівлі-продажу і забути про ймовірні неприємності, пов’язані з використанням “чужого” автомобіля.

Плата за скупість, або “підводні камні” генеральної довіреності на авто

Кожен раз, коли продавці і покупці старих авто доходять згоди і готові, нарешті, скріпити свої домовленості рукостисканнями і підписами, виникає питання: як оформляти документи? Є два шляхи – простий та дешевий або складний та витратний. Не потрібно бути провидцем, щоб зрозуміти, який з варіантів розглядається першим. Ховається під ним ні що інше, як генеральна довіреність або просто «генералка».

При цьому часто забувається проста істина – скупий платить двічі, і «генералка» в цьому плані служить прекрасним прикладом. Які є ризики, що підстерігають автовласників, які купили або продали автомобіль за генеральним дорученням?

Купуючи машину по «генералці», потрібно бути готовим до того, що ситуація обернеться проти того, хто «володіє» автомобілем. Головна і сама неприємна особливість генеральної довіреності в тому, що той, хто де-факто вважає себе власником транспортного засобу (покупець), де-юро їм не є. З точки зору закону він лише повірений, тобто той, кому на час надали повноваження розпоряджатися транспортним засобом, тоді як договір купівлі-продажу передбачає остаточний і безповоротний перехід автомобіля у власність іншої особи з обов’язковою перереєстрацією в ДАІ. Важливо це тому, що дія «генералки» легко скасувати в односторонньому порядку. Іншими словами, анулювати, і в цьому випадку покупець змушений буде повернути автомобіль його законному власнику, якщо він того зажадає.

Відберуть машину і в тому випадку, якщо з’ясується, що вона числиться в розшуку або знаходиться в заставі. Пред’являти претензії абсолютно марно і безглуздо, а якщо покупець встиг продати автомобіль третій особі – вона має повне право через суд вимагати передати всю суму, отриману від правочину.

Продовжує низку «сюрпризів» право власника передоручити або перепродати свій автомобіль без відома покупця, але і це далеко не все. Якщо довіритель помер, пропав безвісти або визнаний недієздатним, авто переходить у власність його прямих спадкоємців або тих, чиї імена вказані в заповіті. Така ж неприємна ситуація може виникнути і при розлученні довірителя, коли автомобіль виявиться тим спільно нажитим майном, яке підлягає розподілу.

Якщо покупець стане учасником ДТП, яке сталося не з його вини, позовну заяву на відшкодування збитку від його імені отримає юридичну силу тільки в тому випадку, якщо право представляти інтереси довірителя в суді чітко вказано в «генералці». В іншому випадку доведеться шукати власника транспортного засобу, просити його підписати позов і видати окрему довіреність на представлення своїх інтересів у рамках судового процессу.

Чим ризикує продавець? Не варто думати, що головний біль буде супроводжувати тільки того, хто купив автомобіль по «генералці». Продавець ризикує не менше, а часом навіть больше. Довіреність не має на увазі зміну власника авто, тому оплата всіх штрафів, податків і зборів юридично також не переходить до того, хто фактично користується транспортним засобом, якщо інше безпосередньо не вказано в довіреності. Звичайно, завжди можна і потрібно обговорювати ці моменти з покупцем, але хто може гарантувати, що в один прекрасний день він не відмовиться сплачувати рахунки? А якщо попаде в ДТП і сховається з місця події, поліція насамперед прийде за поясненнями до власника авто, і саме йому доведеться доводити, що за кермом у момент аварії знаходився не він, а повірений. Але навіть в тому випадку, якщо власнику ТЗ повірять, відповідальність за технічний стан автомобіля з нього ніхто не знімав. Як наслідок, позов про відшкодування завданої внаслідок ДТП шкоди буде пред’явлений не повіреному, а довірителю, як власнику об’єкта підвищеної небезпеки.

Отже, перш, ніж прийняти рішення на користь або проти генеральної довіреності, обміркуйте все те, що викладено вище. Якщо ж ви все ж вирішили піти простим, але ризикованим шляхом, обов’язково візьміть у продавця розписку про те, що він отримав від вас гроші за автомобіль. Великої юридичної сили такий папір не має, але в разі судового розгляду вона може зіграти важливу роль у прагненні довести право на користування автомобілем. І ще одна порада не скупіться і не поспішайте! Оформлюйте договір купівлі-продажу і назавжди забудьте про те, що вас в будь-який момент можуть залишити «з носом».

Як переоформити авто, придбане по довіреності, якщо власник помер?

Ситуація досить поширена: їздив чоловік на машині, купленій по довіреності або по “по техпаспорту”, але раптом випадково дізнався, що законного власника авто давно вже немає в живих. Що робити і як переоформити машину на себе в такому випадку?

Переоформляти на себе автомобіль з неживим власником не завжди рентабельно, та не завжди і потрібно. Оскільки, по-перше, це може обійтися в суму, більшу, ніж ціна машини, а по-друге, їздити на авто згідно п. 2.1 ПДР України, можна просто маючи при собі реєстраційний документ на нього – без посилань на місце перебування зазначеного в ньому власника.

Якщо у вас на руках техпаспорт старого зразка, в ньому можна знайти домашню адресу юридичного власника машини.
Однак, якщо вам раптом захотілося, щоб все було юридично правильно, доведеться зробити деякі кроки. Власне, законних варіантів небагато – потрібно знайти родичів колишнього власника, по можливості найближчих, і вблагати їх вступити у володіння автомобілем. Щоб потім вони продали, подарували, передали за дорученням ваш автомобіль вам же.

Вирушаючи на переговори з родичами, майте на увазі кілька нюансів.
По-перше, потрібно знайти цих людей. По-друге, вони повинні захотіти ввзятися в турботи з оформлення спадщини і машини спочатку на себе, а потім і на вас. Швидше за все, вам доведеться зацікавити громадян матеріально.

Дороговартісні автомобілі взагалі не варто купувати без переоформлення на своє ім’я, навіть якщо ситуація не виглядає підозрілою.
Якщо помер власник автомобіля давно, більше півроку, для оформлення спадщини на когось із спадкоємців потрібно звертатися в суд, де письмово доведеться пояснити, чому претензії на спадщину не були пред’явлені в обумовлений законом 6-місячний термін, і довести свою приналежність до спорідненості. При сприятливому вирішенні справи нотаріус оформляє спадщину, спадкоємець вступає в права і умовно продає тепер уже свій автомобіль вам. В ідеалі ці дії будуть лише юридичними формальностями і платити гроші за машину знову вам не доведеться.

Тисячі автомобілів по всій країні передчасно потрапляють на звалище через проблеми з документами: такі реалії.
При оформленні автомобіля таким чином доведеться понести фінансові витрати: заплатити судовий збір (певний% від залишкової вартості машини) і послуги нотаріуса. До речі, (і таке траплялось) що звертаючись до спадкоємців номінального власника вашої машини, ви певною мірою ризикуєте. Вони можуть не знати нічого про цю машині, можуть зрадіти такому “подарунку долі”, а можуть залишитися байдужими до всіх ваших прохань. Більш того, теоретично спадкоємці мають підстави переоформити машину на себе і забрати її собі. Тому на початковому етапі знайомства з ними спробуйте оцінити ймовірність такого результату: можливо, не варто ризикувати і є сенс зберегти існуючий стан речей.

Дізнайтеся, як з 1 грудня змінився мінімальний розмір аліментів

Мінімальний розмір аліментів є гарантований державою мінімум, який повинен отримувати дитина відповідного віку.
Іншими словами, це та нижня планка, за яку не повинен переступати платник аліментів на дитину незалежно від того, який він має рівень доходу.

Який мінімальний розмір аліментів?
Згідно ч. 2 ст. 182 Сімейного Кодексу України розмір аліментів повинен бути необхідним і достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину становить розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та може бути присуджений судом в разі достатності заробітку (доходу) платника аліментів.
Що таке прожиткової мінімум для дитини відповідного віку, а також актуальні розміри такого мінімуму?

У зв’язку з постійними змінами в чинному законодавстві України цей розмір може змінюватися.
В Україні з 1 грудня 2020 року підвищвся прожитковий мінімум, відповідно зростуть і різні прив’язані до цього показника соціальні допомоги та виплати. Зокрема, збільшиться розмір аліментів на дітей.

В Україні з 1 грудня 2020 роки відбудеться планове підвищення соціального показника – розміру прожиткового мінімуму, встановленого ст. 7 Закону України “Про Державний бюджет на 2020 рік” від 14.11.2019 р № 294-IX.

З 1 грудня 2020 року прожитковий мінімум становитиме:
– загальний показник на одну особу в розрахунку на місяць – 2189 грн (плюс 71 грн);
– для дітей до 6 років – 1921 грн (плюс 62 грн);
– для дітей у віці від 6 до 18 років – 2395 грн (плюс 77 грн);
– для працездатних осіб – 2270 грн;
– для осіб, які втратили працездатність, – 1769 грн.

Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину повинен становити не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Це передбачає ч. 2 ст. 182 Сімейного кодексу Украіни. З 1 грудня 2020 роки 50-відсотковий мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину складе:
– для дітей до 6 років – 960,50 грн (плюс 31 грн);
– для дітей від 6 до 18 років – 1197, 50 грн (плюс 38,50 грн).
У той же час, якщо платник аліментів має достатній заробіток, то за рішенням суду встановлюється мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину в розмірі 100% прожиткового мінімуму для дитини відповідного возраста.
З 1 грудня 2020 року 100-відсотковий мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину складе:
– для дітей до 6 років – 1921 грн (плюс 62 грн);
– для дітей від 6 до 18 років – 2395 грн (плюс 77 грн).

Що таке додаткові витрати на дитину?

Аліменти можуть бути не єдиними виплати, які можна стягнути. Що робити якщо дитина важко захворіла і потрібна значна сума на лікування? Як покрити додаткові витрати? Як скласти позовну заяву про додаткові витрати на утримання дитини? Що робити, якщо аліменти на утримання дитини покривають тільки найнеобхідніше?

Чинний Сімейний кодекс України визначив, що оплата аліментів є обов’язком незалежно від якихось обставин, але мало кому відомо, що крім аліментів можна стягнути і додаткові витрати, викликані особливим випадком (розвитком її здібностей, хворобою, каліцтвом тощо). У цих випадках мова йде про фактично понесені або передбачувані витрати, визначені в твердій грошовій сумі, яка підлягає одноразової сплати, або у вигляді щомісячних платежів, здійснюваних протягом певного терміну або постійно, наприклад, в разі тривалої хвороби або каліцтва дитини. У зв’язку з цим суд має право зобов’язати батька, як того, який платить аліменти, так і того, до якого вимога про їх стягнення не була подана, взяти участь як в понесених, так і в передбачуваних додаткових витратах на дитину.

Доказами, що підтверджують наявність особливих обставин, які привели до додаткових витрат на дитину можуть бути:
– документи, що свідчать про витрати на навчання в платному навчальному закладі, на проведення з нею додаткових занять;
– на придбання спеціальних інструментів, призначених для розвитку здібностей дитини, і спеціальних допоміжних засобів, необхідних для дитини з вадами фізичного розвитку;
– висновки МСЕК, судово-медичної експертизи, довідки медичних установ, а також інші документи, які підтверджують те, що дитина страждає важким захворюванням або їй завдано травму, і свідчать про необхідність у зв’язку з цим збільшення витрат на придбання ліків, спеціальний медичний і звичайний догляд за дитиною, її побутове обслуговування, санаторно-курортне лікування тощо. Отже, розмір суми, яка стягується з одного з батьків, зобов’язаного брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами, повинен визначатися в залежності від понесених або передбачуваних витрат і не може бути визначений в частці від заробітку (доходу) платника.

Стягнення може відбуватися лише в певних випадках до таких можна віднести ті, що не залежать від волі дітей і батьків. Тобто виняткові випадки безпосередньо пов’язані з життям і здоров’ям дітей.

Що робити, якщо батько не дає дозвіл на виїзд дитини за кордон?

Досить часто батько або мати дитини не надають згоду на вивезення дитини за кордон через виникнення між ними сімейних конфліктів і непорозумінь. У той же час така поведінка не є підставою для позбавлення дитини можливості відвідати іншу країну.
На сьогодні єдиним способом вирішення зазначеної конфліктної ситуації є отримання рішення суду про надання дозволу на виїзд дитини за кордон за відсутності згоди одного з батьків.

Положенням частини 3 статті 313 ЦК України передбачено, що фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів і в їхньому супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними.

Пунктом 3 Правил перетинання державного кордону громадянами України передбачено виїзд з України громадян, які не досягли шістнадцятирічного віку, за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли вісімнадцятирічного віку. Виїзд з України громадян, які не досягли шістнадцятирічного віку, у супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі (підпункт 1 пункту 4 Правил).
Тимчасовий виїзд неповнолітньої дитини за межі України має відбуватися лише за погодженням з одним із батьків, оскільки такий переїзд тягне за собою зміну режиму спілкування дитини з іншим з батьків, порядку його участі у вихованні дитини, звичайного соціального, культурного, мовного середовища дитини, впливає на його подальше життя, розвиток і виховання.

При відсутності згоди одного з батьків виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон може бути дозволено на підставі рішення суду.
Так, відповідно до положень підпункту 2 пункту 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, у супроводі одного з батьків здійснюється без нотаріально завіреної згоди іншого з батьків за рішенням суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків.
Відповідно до частини сьомої статті 7 Сімейного кодексу України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Отже, законодавством України забороняються будь-які зловживання своїми батьківськими правами по відношенню до дитини, а батьківське виховання і турбота про її здоров’я, фізичний, духовний та моральний розвиток має здійснюватися виключно в її інтересах.
Саме необгрунтована і безпідставна відмова одного з батьків у наданні згоди на вивезення дитини за кордон, здійснена всупереч інтересам дитини, є підставою для звернення до суду для вирішення питання про надання дозволу на виїзд дитини за кордон за відсутності згоди одного з батьків.

Все про допомогу при народженні дитини (процедура, кому призначається, куди звертатися, перелік документів, розмір допомоги)

Народження дитини – самий хвилюючий і найважливіший момент для молодих батьків, але одночасно з приємними хлопотами з малюком, з’являються і бюрократичні проблеми, які треба вирішувати. Мова йде про оформлення матеріальної допомоги на дитину. Така допомога надається одному з батьків або опікуну, який постійно проживає разом з дитиною.

Важливим моментом, який потрібно врахувати є те, що за відсутності допомоги по догляду допомога при народженні виконує також роль доходів людини, які дають можливість зарахувати до страхового стажу період відпустки по догляду за дитиною до трьох років. Відповідно для того щоб цей період був зарахований до страхового стажу потрібно, щоб допомога при народженні оформлялася саме на ту людину, яка бере або планує брати цю відпустку.

Куди і коли звертатися за оформленням та отриманням допомоги?

Для отримання допомоги необхідно звернутись до відділу соціального захисту населення за місцем проживання одного з батьків (опікуна), з яким постійно проживає дитина, або за місцем народження дитини.

Важливо: звернутися необхідно не пізніше 12 календарних місяців після народження дитини, інакше допомогу не призначать.
Водночас допомога при народженні дитини, не одержана через смерть одного з батьків, якому ця допомога була призначена, виплачується матері (батьку, опікуну) за умови звернення за нею не пізніше ніж через 12 місяців після смерті отримувача допомоги.

Які документи необхідні для отримання допомоги?

Необхідно пред’явити паспорт або інших документ, який підтверджує особу та ідентифікаційний код. Крім того необхідно надати:
1) заяву, яка складається у довільній формі із зазначенням даних для реєстрації місця проживання дитини (така заява може бути подана в електронній формі (з використанням засобів телекомунікаційних систем, через офіційний веб-сайт Мінсоцполітики або інтегровані з ним інформаційні системи органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, зокрема з використанням електронного цифрового підпису) структурному підрозділу з питань соціального захисту населення за зареєстрованим місцем проживання заявника. В такому разі факт народження дитини на території України підтверджується за інформацією з Державного реєстру актів цивільного стану громадян, отриманою шляхом електронної взаємодії у порядку, встановленому Мінсоцполітики та Мін’юстом. У разі надходження надісланої з використанням засобів телекомунікаційних систем заяви без електронного цифрового підпису громадянина орган соціального захисту населення повідомляє заявнику, що допомога при народженні дитини призначається лише після підписання у місячний строк зазначеної заяви. У разі непідписання заяви у зазначений строк подається нова заява);
2) копію свідоцтва про народження дитини (у випадку народження мертвої дитини допомогу при народженні не призначають);
3) копію рішення про усиновлення опіки – подають лише опікуни.

Даний перелік документів є вичерпним. Водночас для того, щоб період відпустки по догляду за дитиною до 3 років був зарахований до страхового стажу в органи соціального захисту необхідно подати також копію наказу про надання відпустки по догляду за дитиною до 3 років або копію сторінок трудової книжки або інший документ щодо стажу особи.
У випадку якщо один із батьків зареєстрований в іншому регіоні, орган соціального захисту фактично самостійно має перевірити чи отримувала ця особу цю допомогу по місцю реєстрації.
Крім того для отримання допомоги необхідно в органи соціального захисту надати реквізити банківського рахунка на який буде нарахована допомога.
Реєстрація місця проживання новонародженої дитини здійснюється також на підставі направлених органами соціального захисту населення даних, що зазначив законний представник, з яким постійно проживає дитина, у заяві про призначення допомоги при народженні дитини.

Також у випадку невідвідування матір’ю (батьком, опікуном) дільничного лікаря-педіатра (сімейного лікаря), під наглядом якого перебуває дитина віком до одного року, адміністрація лікувально-профілактичного закладу повідомляє про це орган праці та соціального захисту населення за місцем проживання дитини.

Розмір допомоги при народженні

Допомога при народженні виплачуватиметься у розмірі, який не буде залежити від того, яка по рахунку дитина у сім’ї — перша, друга, третя.
Допомога при народженні дитини призначається у розмірі 41 280 гривень. Виплата допомоги здійснюється одноразово у сумі 10 320 гривень, решта суми допомоги виплачується протягом наступних 36 місяців рівними частинами (860 гривень на місяць) у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Потрібно зазначити, що допомога при народженні дитини призначається опікуну на кожну взяту під опіку дитину у розмірі, установленому при народженні дитини. А у випадку якщо дитину (на яку призначають допомогу) влаштовано у дитячий заклад на повне державне утримання, допомога призначається і виплачується також у розмірі, встановленому при народженні першої дитини. Гроші при цьому перераховують на відкритий у банку рахунок дитини.

Розподіл майна під час розірвання шлюбу: ТОП-5 міфів

У побуті існує безліч міфів щодо розподілу майна, нажитого в офіційному шлюбі: від «розділити майно – це просто, було б що ділити» до «поділити майно не можна, так як воно записано на іншого з подружжя».

Дійсно, розподіл майна далеко не завжди простий: кожен новий розподіл це нова, не схожа на інші, історія. Історія зі своїми характерами, біографією, міжособистісними відносинами і, безумовно, – своїм унікальним переліком майна, яке подружжя або колишнє подружжя, хочуть поділити.

При цьому розподіл майна далеко не завжди проходить «по-братськи» або «по-справедливості»: кожна зі сторін розділу усіма силами прагне розділити майно саме так, як їй це бачиться або вигідно.

В багатьох випадках, розподіл майна, який був проведений не за взаємною згодою колишнього подружжя, тобто не в добровільному порядку, а в судовому порядку, – одним з подружжя вважається несправедливим по тих чи інших підстав.

Існує багато міфів щодо розподілу майна подружжя, до Вашої уваги найбільш поширені з них:

Міф №1:
все, що придбано в офіційному шлюбі, – є спільним майном подружжя (спільною сумісною власністю подружжя)
Це не зовсім так:

дійсно Цивільний кодекс України (стаття 368 ЦК) зазначає, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не передбачено Договором або Законом.

А якщо «інше передбачено Договором або Законом»?

Тоді набуте подружжям за час шлюбу майно вже не буде їхньою спільною сумісною власністю.

У яких же випадках придбане в шлюбі майно не буде спільною сумісною власністю і не може бути розділене під час розлучення (або після розлучення)?
Сімейний кодекс України (стаття 57) передбачає, що особистою власністю подружжя (чоловіка або дружини) є:

1) майно, набуте чоловіком або дружиною до шлюбу;

2) майно, набуте чоловіком або дружиною під час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;

3) майно, набуте чоловіком або дружиною під час шлюбу, але за гроші, що належали їй або йому особисто (наприклад: гроші були подаровані, успадковані, зароблені до укладення шлюбу, отримані як премія, нагорода, отримані як відшкодування моральної шкоди);

4) приватизоване чоловіком або дружиною житло;

5) земельну ділянку, отриману у власність під час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, яка була у чоловіка або дружини в користуванні, або отримана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або отримана із земель державної та комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації (встановлені Земельним кодексом України);

6) речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за спільні кошти подружжя;

7) премії та нагороди, отримані за особисті заслуги чоловіка або дружини (у цьому випадку суд має право визнати за другим чоловіком право на частину премії, нагороди, якщо встановить, що він / вона своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо. ) сприяв (а) їх отримання);

8) гроші, отримані в якості відшкодування за втрату (пошкодження) особистих речей, а також як відшкодування моральної шкоди;

9) страхові виплати, отримані чоловіком або дружиною за договорами обов’язкового особистого страхування, а також за договорами добровільного особистого страхування, за умови, що страхові внески сплачувалися за рахунок особистих коштів (див. П. 3 цього переліку, – тобто за приводу не загальних сімейних коштів);

10) суд може визнати особистою власністю одного з подружжя майно, яке було придбано під час їх роздільного проживання у зв’язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Таким чином, – розділити можна тільки загальне спільне майно.

Особиста власність подружжя поділу не підлягає.

Міф №2: майно можна ділити тільки при розлученні
Це не так.

Подружжя має право розділити майно, яке належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Право розділити майно незалежно від розлучення, – прямо передбачено статтею 69 Сімейного кодексу України.

Слід враховувати, що договір про розподіл нерухомості, а також про виділ нерухомого майна, повинен бути нотаріально посвідчений.

Міф №3: власником майна є той з подружжя, на кого воно зареєстровано.
Це не так.

Також є міфом твердження про те, що продаж такого майна може здійснюватися без згоди другого з подружжя (колишнього чоловіка).

Стаття 368 Цивільного кодексу України передбачає, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не передбачено Договором або Законом.

Таким чином, з юридичної точки зору, не має ніякого значення на кого майно зареєстровано: якщо майно було придбано в шлюбі на спільні кошти або внаслідок ведення спільного господарства, – таке майно є спільною сумісною власністю і розпорядження таким майном можливо виключно за взаємною згодою або ж, – після поділу спільного майна.

У разі самовільної продажу спільного сумісного майна, – другий із співвласників (другий чоловік, колишній чоловік) має право оскаржити угоду або ж вимагати у чоловіка (колишнього чоловіка) грошової компенсації.

Нагадуємо, що «за замовчуванням» частки чоловіком в спільному майні вважаються рівними.

У разі суперечок щодо правомірності розпорядження спільною власністю, слід враховувати, що законодавством встановлені терміни для захисту порушеного права (терміни позовної давності) і пропуск такого терміну може бути підставою для відмови в захисту вашого права, якщо справа дійде до суду.

Загальний строк позовної давності становить 3 (три) роки.

Міф №4: в разі розлучення через суд, – ділити майно потрібно також через суд.
Це не так.

Стаття 68 Сімейного кодексу України встановлює, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, яке виникло під час шлюбу, а розпорядження таким майном після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками (тобто колишніми чоловіком і дружиною) виключно за взаємною згодою і відповідно до норм цивільного кодексу України.

Незважаючи на розірвання шлюбу, – колишнє подружжя мають законне право розділити належне їм майно на власний розсуд, на підставі взаємної згоди шляхом підписання договору.

Нагадуємо, що договір про розподіл нерухомості повинен бути нотаріально посвідчений.

Укладення договору про розподіл спільного майна, – серйозний юридичний вчинок з усіма витікаючими наслідками:

кожен з подружжя набуває в особисту власність частину загального майна. У той же час припиняється спільна сумісна власність: хтось може забрати собі автомобіль, а кому-то дістанеться мотоцикл і велосипед.

Думка, на межі Міфу №5: розділити майно можна і без адвоката
Це не зовсім і не завжди так.

Дійсно, – розділ майна можливий:
або за взаємною згодою,

або

через суд, – в разі відсутності взаємної згоди.

Однак і в першому, і в другому випадку, потрібно мати достатні знання і навички для того, щоб повною мірою відстояти свої інтереси: найчастіше під напором аргументів адвоката, другий з подружжя погоджується на мирне врегулювання спору: по-закону суд може відступити від рівності частин у спільній сумісній власності подружжя і яка частина власності дістанеться «після суду», – передбачити не можна.

В судах, судочинство змагальне: по-закону «виграє» суд той, хто зміг довести свою правоту.

На подачу доказів встановлені суворі терміни, пропуск яких означає, що доказ може не бути прийнято судом до уваги при винесенні рішення, навіть якщо воно буде подано в суді.

Стягуємо аліменти на утриманння… дружини (чоловіка)

Аліменти можуть стягуватися не тільки на утримання дітей, а й в інших, передбачених законом, випадках.

Вступ в шлюбні відносини покладає на подружжя обов’язок піклуватися один про одного.

Коли ми чуємо про аліменти і аліментних зобов’язаннях, відразу ж виникає асоціація з дітьми та стягненням аліментів на утримання неповнолітніх або непрацездатних дітей.

Однак право на утримання мають і інші особи, у визначених законом випадках.

Отже, коли є підстави розраховувати на одержання утримання (аліментів) від другого з подружжя?

В яких випадках право на утримання (аліменти) зберігається після розлучення (розірвання шлюбу)?

Правам та обов’язкам подружжя на утримання присвячена Глава 9 Розділу II Сімейного кодексу України.

Статтею 75 Сімейного кодексу України встановлено, що право на утримання (аліменти) має той із подружжя, хто:

є непрацездатним,

потребує матеріальної допомоги,

за умови, що другий з подружжя може надавати матеріальну допомогу.

Таким чином, для виникнення права на утримання (права на аліменти) у одного з подружжя від другого з подружжя, необхідно існування (виникнення) одночасно трьох умов:
особа повинна бути непрацездатною;
повинна потребувати матеріальної допомоги і при всьому при цьому, – другий з подружжя може надавати матеріальну допомогу.

Відсутність однієї із умов, – виключає право на аліменти у подружжя як і виключає обов’язок другого з подружжя сплачувати аліменти на утримання дружини (чоловіка).

Також Сімейним кодексом України визначено, кого слід вважати «непрацездатним» і коли є підстави говорити про те, що чоловік «має потребу матеріальної підтримки»:

непрацездатним вважається той з подружжя, який досяг пенсійного віку, є інвалідом I, II чи III групи.

Один з подружжя вважається таким, який потребує матеріальної підтримки, якщо заробітна плата, пенсія, доходи від використання його майна, інші доходи не забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Також законом встановлено випадки, коли чоловік не має права на аліменти:

права на утримання не має той із подружжя, хто негідно поводився у шлюбних відносинах, а також той, хто

став непрацездатним у зв’язку із вчиненням умисного злочину, якщо це встановлено судом.

Чи припиняється право на утримання (аліменти) після розірвання шлюбу?

Ні, Сімейним кодексом України прямо передбачено, що розірвання шлюбу не припиняє права особи на аліменти (зміст), яке виникло у нього під час шлюбу.

Крім того, після розірвання шлюбу особа має право на утримання, якщо вона стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу і потребує матеріальної допомоги, за умови що колишній чоловік (дружина) може надавати матеріальну допомогу.

Особа має право на утримання (аліменти) і тоді, коли вона стала інвалідом після спливу одного року від дня розірвання шлюбу, якщо її інвалідність є наслідком протиправної поведінки щодо нього колишнього чоловіка (дружини) під час шлюбу.

Також слід враховувати, що якщо на момент розірвання шлюбу жінці, чоловікові до досягнення встановленого законом пенсійного віку залишилося не більше п’яти років, він (вона) мають право на утримання (аліменти) після досягнення пенсійного віку, за умови, що у шлюбі вони спільно проживали не менше 10 років.

Якщо в зв’язку з вихованням дитини, веденням домашнього господарства, доглядом про членах сім’ї, хворобою або іншими обставинами, які мають істотне значення, один із подружжя не мав можливості одержати освіту, працювати, зайняти відповідну посаду, він має право на утримання у зв’язку з розірванням шлюбу і тоді, якщо є працездатним, за умови, що потребує матеріальної допомоги і за умови, що колишній чоловік (дружина) може надавати таку матеріальну допомогу. У цьому випадку право на аліменти (зміст) зберігається протягом 3-х років з дня розірвання шлюбу.

Розподіл майна під час розірвання шлюбу (що взагалі “не ділиться, як поділити квартиру, автівку, будинок, кредити та борги)

Відомо, що власність, набута в зареєстрованому шлюбі, є спільною. Про це говорить стаття 60 Сімейного кодексу України. При цьому частки подружжя є рівними. Іншими словами, якщо в шлюбі купується рухома або нерухома річ, вона належить як чоловікові, так і жінці в рівній мірі.

Але чи так це насправді?

Певну коригування в це непорушне правило вніс Верховний Суд. Так, в постанові № 6-801цс16, ВСУ зазначив, що майно не є загальним тільки на тій підставі, що воно було придбано в період шлюбу. Статус загального воно набуде лише тоді, коли буде доведено, що обидва члени подружжя грошима або працею брали участь в його придбанні.

Що це означає?

А те, що один з подружжя, який звертається до суду з позовом про поділ майна при розлученні в Україні, зобов’язаний буде довести, що і він теж брав участь в його придбанні. В іншому випадку, суд може відмовити в позові.

А чи завжди частки подружжя є рівними?

У певних випадках, суд може присудити одному з подружжя більшу частку. Одним з таких випадків є ухилення від участі в утриманні дітей. Іншими словами, “не тримаєш дітей без поважних причин – отримуй меншу частку».

Що “ділиться”, а що – ні?

Згідно з нормами Сімейного кодексу, розділу підлягають:
– рухомі і нерухомі речі, які придбані під час законного шлюбу;
– речі для проф. занять, які купувалися для чоловіка або дружини;
– особисте майно одного з подружжя, але істотно збільшило свою вартість під час шлюбу внаслідок спільних трудових і матеріальних вкладень подружжя.

Не підлягає розділу майна при розлученні в Україні і є особистою власністю одного з подружжя майно:
– придбане до шлюбу;
– отримане за договором дарування або у спадок хоч до шлюбу, хоч під час;
– придбане під час шлюбу, але за особисті гроші когось із подружжя, наприклад, чоловік продав, отриману в дар квартиру, і на ці гроші в шлюбі купив іншу;
– приватизоване житло;
– приватизована земля;
– речі індивідуального користування, премії, нагороди, страхові відшкодування і т.п.

Як розділити квартиру?
Для того, щоб розділити спільну квартиру, необхідно скласти позовну заяву про розподіл майна в Україні. До нього додати копії:
– паспорта та коду;
– правовстановлюючі документи на квартиру (договір купівлі-продажу, міни тощо);
– свідоцтва про шлюб (якщо перебуваєте в шлюбі), свідоцтво про розірвання шлюбу або рішення суду про розірвання шлюбу;
– квитанцію про оплату судового збору в розмірі 1% від вартості тієї частини квартири, право власності на яку ви хочете визнати за собою, але не менше 840 грн. 80 коп. станом на 2020 рік. При цьому проводити ринкову оцінку квартири не обов’язково. Такої вимоги в законодавстві немає, а тому ми не поділяємо позицію тих суддів, які залишають позов без руху, мотивуючи тим, що не можуть визначити вартість частини квартири. Іншими словами, можна просто заплатити 840 грн. 80 коп. – мінімальну ставку.
Зазначений пакет документів потрібно подавати в суд за місцем розташування квартири, а не за місцем прописки чи проживання колишніх чоловіка або дружини. Така вимога встановлює Цивільний процесуальний кодекс.

У разі задоволення позову, суд проведе розділ майна при розлученні в Україні і визнає за вами право спільної власності на квартиру і визначить вашу ідеальну частку (зазвичай це 1/2 частина).

Як розділити будинок?

По суті, розділ майна при розлученні в Україні, в складі якого є житловий будинок, мало чим відрізняється від порядку поділу квартири. Пакет документів той же.

Разом з тим, є ряд нюансів. Якщо під час розподілу квартири, ви отримуєте в результаті певну судом ідеальну частку, то будинок, при бажанні, ви можете розділити реально. Іншими словами, перетворити будинок в дві відокремлені квартири з присвоєнням окремої поштової адреси.
Для цього необхідно заявити в суді клопотання про проведення будівельно-технічної експертизи з метою виявлення технічної можливості поділу будинку в натурі. Експерт у своєму висновку запропонує варіанти такого розділу, і будівельні роботи, які потрібно буде провести, а ви вже виберете найбільш прийнятний для себе варіант. Якщо такий варіант буде справедливим для обох сторін, суд ухвалить рішення про поділ будинку в натурі.

Якщо бажання здійснювати розділ в натурі у вас не буде, то ви не позбавлені права виділити ідеальну частку в цьому житло за аналогією з квартирою.

Як розділити автомобіль. Що робити, якщо один з подружжя його незаконно продав?

Якщо автомобілів кілька, то подружжя може поділити їх так, щоб загальна вартість транспортних засобів, які отримав кожен з них, була приблизно рівною з виплатою іншій стороні певної компенсації або без такої. Наприклад, кожен з подружжя отримує в наслідок поділу майна при розлученні в Україні по автомобілю з доплатою з боку того, чий автомобіль дорожче. Або один отримує два дешевших автомобіля, а інший – один, але більш дорогий і т.д.

Але що робити, якщо автомобіль тільки один? Як його розділити?

Розглянемо 2 варіанти.

Перший – за аналогією з розділом квартири. Кожен отримує право власності на 1/2 його частину, і користуються ним разом. Але гладко в такій ситуації не буває практично ніколи. Автомобілем завжди користується тільки одна зі сторін, як правило, колишній чоловік. В цьому випадку дружина, звичайно, може подати позов про встановлення порядку користування транспортним засобом, наприклад, тиждень він їздить, тиждень – вона, але як показує судова практика, в більшості випадків суди відмовляють у задоволенні таких позовів, мотивуючи тим, що це порушення права власності другого з подружжя.

Тому даний варіант підходить, переважно, в тих випадках, коли обоє дійшли згоди в порядку користування автомобілем.

Другий варіант поділу майна при розлученні в Україні – присудження автомобіля однієї зі сторін з виплатою грошової компенсації інший. Ось він якраз влаштовує подружжя в більшості випадків. І добре, якщо обидва на нього згодні, але що робити, якщо той з подружжя, хто фактично володіє автомобілем, не згоден виплачувати компенсацію?

Здавалося б, відповідь очевидна – звернутися до суду. Так, але не все так просто.

Верховного Суду висловився і з цього питання.

Так, присудження одному з подружжя грошової компенсації за його частку можливе лише за згодою другого з подружжя і після попереднього внесення ним грошей на депозитний рахунок суду. Якщо цього не відбулося, суд не присудить грошову компенсацію, а якщо і присудить, то ймовірність скасування такого рішення досить висока.

В цьому випадку можна використовувати в розділі майна при розлученні в Україні норми Цивільного кодексу, який дає право одному із співвласників право на отримання частки із загального майна в натуральній формі, а оскільки автомобіль є неподільною річчю і не може бути розділений на дві половини, тоді один із співвласників може вимагати від другого грошову компенсацію.

Але не всі сторони «грають чесно в цій грі». Бувають ситуації, коли один з подружжя, бажаючи вивести автомобіль з-під розділу, здійснює його продаж. І, так, технічно це можливо, тому що зараз цю угоду можна зробити через ТСЦ (колишній МРЕВ) і ніхто там не перевірятиме, а чи дійсно авто придбане в шлюбі.

Що робити в цій ситуації?

В цьому випадку необхідно враховувати практику ВСУ. Так, найвищий судовий орган вказав, що угода може бути визнана недійсною, тільки якщо покупець знав чи не міг не знати, що автомобіль був придбаний в шлюбі (наприклад, чоловік продав автомобіль своєму родичу). В іншому випадку, угода дійсна і друга сторона може претендувати на половину від продажної вартості транспортного засобу.

Розділ кредиту і боргів.

А ось це, напевно, сама «хвороблива» і складна тема. Причиною цього є та обставина, що судова практика не виробила точного механізму розділу боргів. І, тим не менше, можемо сформулювати в цьому питанні ряд правил:
– якщо майно було придбано в шлюбі в кредит, тоді воно є загальним і обидва подружжя повинні платити по кредиту в рівній мірі;
– якщо майно було куплено до шлюбу в кредит, а кредит виплачувався в шлюбі із загальних грошей, тоді це майно є особистою власністю того, хто його купив, а інший член подружжя має право на половину від сплачених за кредит загальних грошей;
– якщо річ була придбана в кредит в шлюбі для особистих цілей одного з подружжя, і він виплачував по ньому зі своїх особистих грошей, тоді це майно тільки його;
– якщо річ придбана в кредит в шлюбі в інтересах сім’ї, а кредит виплачував тільки один з подружжя зі своїх особистих грошей, тоді майно є спільним, а той, хто виплачував, може зажадати половину грошей від другого.
Найбільша проблема, з якою клієнти зустрічаються на практиці – як довести, що кредит сплачувався за його особисті гроші або, наприклад, за загальні, а також що майно дійсно було придбано в інтересах сім’ї або, навпаки, тільки лише для себе.

Щоб довести ці факти, використовуються найрізноманітніші засоби доказування: показання свідків, розписки, інші письмові докази і т.д.

Також варто звернути увагу на приватні борги.

Так, наприклад, якщо один з подружжя зайняв у когось гроші (кредит, розписка і т.п.) в інтересах сім’ї, тоді обоє повинні його виплачувати, якщо немає – тоді тільки позичальник.